Де насправді жили Мусмани в Рівному?

Відомий письменник Амос Оз писав: «Коли з вулиці повертали до будинку, описує мені детально і точно тітка Соня, потрібно було спочатку перетнути палісадник, де ростуть доглянуті кущі жасмину(“я пам’ятаю один невеликий кущ з лівого боку, який виділяв прямо-таки неймовірний запах, тому ми називали його “закоханий”), ще росли там маргаритки(тут їх називають на івриті “марганієт”), і кущі троянд, трояндочки, з пелюсток яких у нас робили конфітюр – ароматне варення, таке солодке, що ти готовий був проковтнути ложку.

Троянди цвіли на двох круглих клумбах, оточених невеликими каменями чи цеглою, укопаними під кутом. Цегла була побілена вапном і були схожі на караван білих лебедів, що притискаються один до одного.

За кущами у нас була зелена лава, біля цієї лави повертали ліворуч, до головного входу. Чотири або п’ять східців вели до великих коричневих різьблених дверей, прикрашених хитромудрим орнаментом: спадщина химерного смаку міського голови Лебедевского. Головний вхід вів в передпокій, де стояли важкі меблі з махагонієвого дерева.

….

І було там, в передпокої, величезне вікно з вишитими довгими шторами, що опускаються до самої підлоги. З передпокою перші ж двері справа вели в кабінет, тобто до кімнати полковника пана Яна Закашевского.

….

З палісадника можна було увійти до будинку також через праве крило. До нього вела доріжка, що моститься червонястою цеглиною, дуже слизька взимку. Уздовж цієї доріжки росли шість кущів, які по-російськи називаються бузок, а на івриті  їх назви я не знаю, можливо, тут, у нас, їх взагалі немає? На цих кущах часом розквітали малюсінькі бузкові квіти.

У них був такий запаморочливий запах, що ми навмисно там зупинялися і дихали глибоко-глибоко, повними легенями, так що іноді здавалося, ніби від цього запаху ми кудись возносимося, і в очах у нас раптом починали з’являтися круги, що крутяться, забарвлені в різні кольори – кольори, у яких і назв-то немає.

Бічна доріжка вела до шести сходинок, по них ти піднімався на невелику відкриту веранду, там стояла лавка, яку у нас називали “лавка любові”(причиною була якась не дуже красива подія, нам про неї не бажали розповідати, але ми знали, що це якось пов’язано із слугами). На веранду виходили двері, що вели на половину слуг, – це називалося чорний хід.

Якщо ти не входив у будинок ні через парадні двері, ні через чорний хід, то міг пройти далі по доріжці, що оточувала будівлю, і потрапити в сад. А сад був величезним: щонайменше, як від цього місця на вулиці Вайзель до центральної тель-авівської вулиці Дизенгоф. Чи, мабуть, як звідси до вулиці Бен-Ієхуда, паралельною Дизенгоф, але розташованою ближче до моря. Посеред саду – алея фруктових дерев.

По одну сторону алеї – безліч слив різних сортів, два вишневі дерева – в пору цвітіння вони були схожі на наречених у білосніжних весільних сукнях, а їх плоди використовували для настоянки, яку у нас називали вишневий мед і для пиріжків. Росли там також яблуні сортів ренет і папіровка, а також груші сорту фонтовський – їх плоди були величезними і соковитими. Хлопці називали ці груші так, що мені не дуже-то зручно повторювати.

 

По іншу сторону алеї теж зріли фрукти: соковиті персики, яблука, яким “не було подібних”, маленькі зелені груші, про які хлопці знову-таки говорили таке, що ми, дівчатка, негайно з усіх сил прикривали долонями вуха, щоб ні в якому разі не чути ні єдиного слова. Були там і ще сливи – кисло-солодкі, і такі, що особливо хороші для варення – довгастої форми. А між фруктовими деревами росли малина, полуниця, аґрус, чорниця. А що таке аґрус ти знаєш? Ні? Тут його називають “акавіт”.

І був у нас ще особливий сорт яблук – зимовий: такі зелені тверді яблука, які зносили на горище, накривали їх соломою, і вони повільно-повільно дозрівали там, доходячи до кондиції тільки взимку. І деякі сорти груш теж завертали в солому, нехай собі посплять деякий час і прокинуться тільки до зими».

Оповідь дуже захоплива і мелодійна для читача.  Будинок, про який згадує письменник належав бабці та дідусю Амоса Оза – родині Мусманів.  Цей будинок вцілів, але  меморіальну дошку повісили на будівлю через одну, яка має таке саме відношення до Мусманів приблизно як «Папа Римський до космосу». Тим часом численні гості приїздять до Рівного ніби-то до «того знаменитого будинку Мусманів».

Опубліковані нижче дані документально пояснюють помилку з будинком. Час вже, опираючись на це прийняти і визнати факти і перевісити дошку на потрібне місце.

Кожен, хто задумається над цією проблемою одразу ж дійде до питання: «Чому так сталося?».  Документів про будинок Мусманів насправді є чимало і вони не настільки рідкісні, не настільки важкодоступні для пошуку, як про ніде раніше не згадані вулиці Острозьку та Новодвірську (про неї якось окремо). Все лежить буквально на поверхні – вивчай і досліджуй!

В цитованій книзі є конкретна вказівка на місцезнаходження будинку – по вул. Дубенській під № 14. Однак, мова йде зараз про непарний бік, тим більше дошка знаходиться зараз на будинку під № 31. За часів Російської імперії вулиця Дубенська з одного боку була забудована військовими казармами, з іншого були будинки приватних власників. Ця забудова тяглася аж до цвинтаря і тут був кінець міста. Нумерація тогочасної вулиці була суцільною, тобто, не було розподілу на парні та непарні номери. За польських часів Рівне почало інтенсивно розбудовуватися.  За декілька років вулиця Дубенська в плані забудови просунулась від перехрестя з Військовою (Олени Теліги) в напрямку Тинного. Тоді нумерацію вулиці змінили. Колишньому № 14 почав відповідати № 27. В Державному архіві Рівненської області є документ (ф. 31, оп. 1, спр. 3893), де вказано поруч з прізвищами власників старі та нові номери.

В наступних документах (ф. 31, оп. ‘1, спр. 600, 3906) збереглися креслення будинку Мусманів з ситуаційними планами. На них чітко видно, що ділянка знаходилася  перед перехрестям з вул. Домбровського (Яворницького).  Чітко видно й обриси цього будинку, який ніяк не змінився у порівнянні з сучасним часом.  Раніше вся ділянка пролягала від Дубенської до Коперника. Позаду будинку і аж до Коперника тягнувся сад, про який теж пише Амос Оз.

Основним джерелом прибутку родини Мусманів був млин, який знаходився за адресою  Військова, 5. Млин був на орендованій землі Марії Мулярчук. В 1925 р. він фактично повністю згорів, зосталась лише мурована коробка. Після цього прибутки родини впали. Млин запрацював лише в 1927 р. вже як гасогенераторний.  Згодом він почав називатися «Ключ», від прізвища одного з нових власників – Меєра Ключника (ф. 30, оп. 12, спр. 8996).

Після пожежі млина родина Мусманів фактично розорилась та змушена була виїхати на еміграцію. Будинок потрапив під публічні торги, влаштовані Банком господарства крайового. Новим власником став лікар Стжелецький Броніслав (з 1935 р.). Частина  садиби отримала адресу: Коперника, 36.

Останній документ, вже з прізвищем нового власника, але із поданнях обох номерів 27 (14) показано на одному з планшетів Рівного (Р1934, оп.3, спр. 49).

 

Висловлюю подяку  Державному архіву Рівненської області.

Климчук Андрій

Leave a Comment

Your email address will not be published. Required fields are marked *