Юзеф Лободовський. Зузанна Ґінчанка (спогади)

В 1933 р. зголосився до 44-го полку стрільців кресових, який стояв в Рівному на Волині, щоб відбути військову службу. Один з моїх колег, львів’янин вірменського походження розповів, що має в Рівному далекого родича, який пише вірші і довідавшись про моє перебування в частині, дуже хоче зі мною познайомитися. Так я познайомився з молодим поетом Яном Шпєваком [1].  Власне, це був літературний псевдонім, син трохи змінив прізвище. Свого часу переглядав спогади Яна Шпєвака «Приязнь і захоплення»[2], яка вийшла ще за життя письменника, померлого в 1965 р. Він був на рік чи на два старший від мене, тому то його смерть була дуже передчасною.

Потім відклав книжку і лише через декілька років її перечитав уважно. Ян Шпєвак! Кому щось це прізвище на еміграції говорить?!  Читаючи книжку без труднощів  виявив всі помилки і хиби, якими цей текст рясніє. Наведу два приклади.  «Одного дня – писав Шпєвак – мама згадувала, що дочка знайомих пише вірші.  Навчається в 7-му класі. Зацікавило мене те знайомство… В 1934 р. познайомився в Рівному із Зузанною Гінчанкою (с. 190)». Тут і є помилка, бо я познайомився з дівчиною восени 1933 р. за посередництвом Шпєвака.

А в останньому розділі книжки розмова із Станіславом Пєнтаком[3]. «Коли і де познайомилися?». «Познайомилися ранньою осінню 1934 р. у Варшаві. Йшов з Зузанною і Юзьком Лободовським, це було на розі Мазовецької і Трауґутта, полудень. Зузанна йшла в напрямку  університету». «Підтверджую твою пам’ять – захопився Шпєвак – як гарно пам’ятаєш минулі часи. Ідемо далі слідами спогадів!». «Був тоді – Пєнтак далі продовжує свою оповідь, – після видання мого другого томику «Легенди дня і ночі», хворів, мешкав на Радній, 10, разом з Домінським… (с. 431)».

Однак, все було зовсім інакше. Уважний читач вже міг спостерегти, що дати не відповідають одна одній. Якщо Ґінанка в 1934-му році була ученицею 7-го класу в  Рівному, то не могла ранньою осінню цього ж року навчатися у Варшавському університеті. Обидва співрозмовники помилилися в датах. З Ґінчанкою познайомився (повторюю) за посередництвом Шпєвака в 1933 р., повторно навчалася в 7-му класі (якісь проблеми з математикою), матуру[4] здала в 1935 р., літо провела на Балтиці, а у вересні переїхала до Варшави.

В книзі Шпєвака мене найбільше зацікавив великий розділ (50 сторінок), присв’ячений, власне, Ґінчанці під назвою: «Зузанна, зірка трагічна». І тут теж багато невідповідностей. З книги відомо, що в 1934 р. Пєнтак вже мав виданий другий томик поезій «Легенди дні і ночі».  Насправді ж в 1935 р. дебютував «Алфавітом очей». Про це точно знаю, бо я йому видав той перший томик в заснованій мною  «Бібліотеці руху». Під першим номером вийшла  моя «Розмова з Батьківщиною», а під другим – «Алфавіт очей». Ці дати  доступні до уточнення.

В той час з Ґінчанкою бачився досить часто, в лютому 1934 р. настала кількамісячна перерва. Під кінець року поїхав разом з Казимиром Анджеєм Яворським до Рівного на авторський вечір (Юзеф Чехович був також запрошений,  але захворів на грип і не поїхав). Після вечору декілька годин провів в товаристві Зузанни. А в 1935 р. приїхала на навчання до Варшави, як вже зазначав. Відкрився новий розділ. Короткий, але інтенсивний.

Помиляючись в датах, Шпєвак забув то про те, то про інше. «Познайомив Юзька з Зузанною – згадує, –  з тих пір роздвоювався, часто пропадав у неї на горі. Про що розмовляв з Ґіною годинами? Думаю, що був в неї закоханий…». Справді про що? Ех, померлий Ясю! Про що  24-річний поет може розмовляти з прекрасною 16-тирічною дівчиною, якій подобаються його вірші? Час-від-час знизу лунав голос бабці, яка виховувала Зузанну. Не знала досконало польської мови і розмовляла з внучкою виключно по-російськи.  «Саночко, кто у тебя?”  або “Саночко, что ты так долго разговариваеш с етим солдатом?”. “Бабушка, – відповідала Зузанна – мы ведем литературный разговор”. Колись стара перестріла мене в коридорі. Піднесла пенсне в позолоченій оправі і глянула на мене критично. Випереджуючи можливі  питання запевнив: «Мадам, я влюблен в Саночку только платонически”.  Бабця іронічно всміхнулася: «Иш его! Нам хорошо известно об этой платонической любви”. Саня весело сміялась. В нагороду отримав  подвійну порцію поцілунків, але все ж не стільки, як хотів. «Воняеш казармой и солдатским юхтом». У Варшаві,  де був вже в цивільному і де поруч не було бабці, все виглядало трохи інакше.

З деяких спогадів відомо, що Зузанна мала після приїзду до Варшави важкі літературні починання. Нонсенс! Їхала до столиці добре впевнена в собі. Близько двох років вже листувалася з Юліаном Тувімом[5]. Був відомий з того, що любив підтримувати молодих, початкуючих поетів. А тут 16-річна дівчина, до того ж юнка з далекого волинського міста, що народилася в рік революції в Києві.  Ще навесні 1933 р. Зузанна надіслала Тувімові декілька  своїх поетичних першотворів, поміж яких вірш «Шістнадцятилітки»[6]. Вірш ніколи не був надрукований і не хотіла мені, пропри наполегливі прохання, дати прочитати. Тувім поводився тактовно і теж його нікому не показував.  Не важко було здогадатися, про що там йшлося.  Зузанна набагато завчасно подорослішала, як я з нею познайомився була вже жінкою, справжньою молодицею, в повному розквіті пишної, екзотичної вроди.  Знаючи, що зачитується «Піснею над піснями» Соломона (одному з пізніших віршів дала назву «Canticum canticorum») одразу ж назвав її Суламітою (Шуламіткою), що Сані дуже подобалося.

Після переїзду до Варшави не мусила шукати шляхів, щоб потрапити до «Відомостей літерацьких»[7] і відновленого навесні 1935-го «Скамандра»[8]. Вистачило однієї протекції Тувіма. Для Ґридзевського[9] кожне слово автора «Циганської  Біблії» було святе. Оскільки Зузанна була під протекцією Тувіма, то мала широко відкриті двері до редації по вул. Золотій. Звідси історія Тадеуша Віттліна[10] «Остання циганерія»[11] видалася мені дуже гарною фантазією. Ґінчанка перебувала під протекцією Тувіма і це все вирішувало. Ни лише у Ґридзевського. Перший і на жаль єдиний томик  Ґінчанки під назвою «Про центаврів»[12]  

вийшов в 1936-му р. у Пжеворського.  Це було видавництво нечувано ексклюзивне

  і  видання в ньому нікому до того часу невідомої 19-річної дебютантки, до того ж в люксових графічних оздобах було фактом винятковим. Тут відчувалася також рука Тувіма.

Задумувався, які між ним і Саною стосунки. Їх часто можна було побачити в «Малій зем’янській[13]». Коли якийсь імпертинент [14]

 запитав Зузанну: «Чи пані коханка Тувима?» та спокійно відповіла: «Зависокі підбори на мої ноги». Однак чи це була просто батьківська опіка, більш, ніж на 20 років старшого поета чи щось більше сказати важко. Що не була його коханкою – то точно. Одного вечора якийсь початкуючий письменник після добре присмаченої алкоголем  вечері

 сказав Зузанні: «Пані варта ночі!». Мені це не припало до душі, тому гостро відповів: «Пан дуже помиляється. Зузанна варта не одної ночі, а тисячі і однієї ночі». Той ще щось хотів відповісти, але Тувім, який був там присутній, сміючись зауважив: «Пане, після того, що Ви почули від Лободовського лишається лише одне – одразу вийти!». Винуватець слухняно вийшов. Зузанна була захоплена. Дуже швидкою стала відомою і популярною в літературно-мистецькій Варшаві.  Мала численні симпатії. Нічого дивного. Досконалі груди, стегна, варті долота старогрецького скульптора, чудові ноги. Крім того предивні очі, які мінялися, як морська вода на сонці, сенсуальний[15]  вигин вуст,  важка коса в’юнкого волосся на спині. Не могла не подобатися. Одного разу через Тувіма з нею познайомився відомий український поет Євген Маланюк.

Вбіг до редакції «Бюлетня польсько-українського[16]» дуже піднесений. «Маєте, – закричав з порога – нову досконалу поетку».  Маланюк одразу ж втаємничив Зузанну в свою теорію про вічне. Вважав, що є два засадничі прототипи:  Cаломея (або Кармен) і Беатріче (або Гомерівська Навзікая

). Інших не існує. Зузанна дуже захоплювалася цією теорією, але коли запитав, до якого типу її саму зарахувати, не могла визначитися. «Ну ясно – тріумфував, – ні до одно

го, ні до іншого не належиш. Ця теорія – ще одна мальовнича фанаберія пана Євгена. Можеш відчувати собою гордитися, справила на мене велике враження».

Неодноразово хотіла, щоб пішов з нею на танці. Ніколи до цього не дійшло – не хотів. Була мого росту, а на високих каблуках, які любила, була значно вищою. Як вже зазначав, мала великий успіх, до чого ставилася з легкою усмішкою, що само собою зрозуміло. Певний час до неї залицявся Леон Пастернак[17]. Виглядало це досить смішно. Малий, вайлуватий, нижчий від неї на цілу голову, до того ж з поголеним під нуль волоссям – чим не працівник ГПУ[18]. Не мав жодних шансів. Окрім того Сані не подобалися його вірші. Помстився в дуже підлий спосіб. В «Шпильках»[19] вмістив вірш-пасквіль, де йшлося про те, що Зузанна вийде заміж за аптекаря, який буде загортати порошки і пігулки в сторінки, вирвані з її збірки «Про центаврів».

Пастернак Пастернаком – то зрозуміло, але навіщо редакція «Шпильок» помістила цей вірш? Логічна відповідь тут одна – всі по черзі отримували  гарбуза від прекрасної пані. Звідси спільна помста. Один Анджей Новицький[20] (помер декілька місяців тому) тішився деякий час її прихильністю, але між ними

 ні до чого, схоже. Не дійшло. Що до мене, то перестав до таких входити від березня 1938-го, коли Зузанна довідалась про мій шлюб.  Одного дня Пастернак і Лец[21] втікали від мене через весь Мурдзель (Муранув)[22], але це було з іншою причини, що тоді не йшлося про Зузанну. Після публікації свого бридкого памфлету, який Зузанну дуже зачепив, Леон Пастернак ретельно мене уникав, довідавшись від спільних знайомих, що маю намір, як говорять по варшавських кнайпах «спустити йому манто» або «показати взірець адвокатський». Та й пам’ятав, що час-від-часу займався боксом (звісно, аматорським), тому погрозою не легковажив.

Сані дуже подобався мій томик «Розмова з Батьківщиною», натомість досить різко розкритувала наступний «Демонам ночі» (відзначений в 1937 р. «Нагородою Молодих» Польської Академії Літератури), а також інші, пізніші вірші, які друкувалися переважно в «Скамандрі».  Зацитую уривки, які найбільше їй припали до вподоби,  передовсім уривки з «Варварської поеми»:

Czerwonej mojej tarczy nie ugryzie krzemienny grot,

mam siłę nosorożca i szparkość strusia,

głowami zabitych wrogów mego domu pyszni się płot

 i nie ma takiego wodza, przed którym paść w piasek bym musiał.

A oto leżę wśród liści i nie ma szczęścia

w mej pysze,

krążę myślami nad wioską – nad stadem nie głodny sęp…

Głowę księżyca strumień w srebrnych ramionach kołysze,

 lampart leniwie się otarł o ciszę

drzemiących kęp…

Про найближчу родину Зузанни знав небагатою Лише, що батька втратила, як була ще дитиною[23], мама через який час вийшла заміж вдруге, що було сприйнято дуже неприхильно родиною померлого, тим більше, що мова йшла про заміжжя з вигнанцем, чеським пивоваром з Волині. Незабаром виїхали з Польщі, замандрували аж до Іспанії. Найперш Кордоба, Потім – Памполуні. Далі розповім, як нав’язав з нею листовний контакт. Тоді саме прочитав про великого дивака і фантазера, якого в Києві до революції називали «бароном». Барон Ґінзбург. Був справжнім циганом, меценатом поетів, художників і взагалі митців. Часами мав великі гроші, швидко їх тратив, також швидко збагачувався у невідомий для оточуючих спосіб. Приятелював з Осипом Мандельштамом, поетом великого ґатунку, але ще тоді малознаним (народився у Варшаві, але виховувався в Санкт-Петербурзі). Після співставлення деяких фактів і дат дійшов до висновку, що цей фантастичний «барон Ґінзбург» і був батьком Зузанни. За життя це все її не цікавило. Сама Сана про  родину говорила досить побіжно. Лише те, що знав, що її мама в Іспанії.

Батько Ґінзбурґ, а дочка Ґінчанка? Якщо ще хтось з читачів не зрозумів, поясню: Зузанна переробила Ґінцбуржанку на Ґінчанку, бо за її переконанням такий псевдонім звучав краще. Слушно! За батьківство барона не ручаюся;  співпадіння фактів і дат могло бути просто випадковістю. Тим не менше, переконаний, що Зузанна була донькою  цього фантастичного чоловіка і мецената в часи його успіху. Але, як вже зазначав, ніколи з нею на цю тему не розмовляв. Про Ґінзбурґа довідався різних подробиць

 з російських літературознавчих праць через кільканадцять років після трагічної загибелі Зузанни.

Останній раз з нею бачився в червні або липні 1939 р. Зустріч була зовсім випадковою на  варшавському Новому Світі[24]. Нічого нас тоді вже не єднало окрім спогадів і не багато мали один одному сказати, тому розмова й була короткою. Ніби в якомусь передчутті запитав, які має наміри на випадок війни. Мало хто мав на той час сумніви чи ілюзії.

 Невеликий відступ. Восени надумав видати дві книжки; одна мала вийти в знаменитій поетичній серії Мортковича (деталі вже були обговорені), другою намагався зацікавити книгарню Гоесіцьку.

 Директор видавництва, популярний Маріан Штайнсберґ, вислухав мене, задумався, поцмокав за звичкою якусь хвилю… «Знаєте, пане Лободовський, я цю книжку охоче видам, але маємо трошки почекати, давайте до 1-го вересня. Якщо до того часу війна не розпочнеться, то вже до наступної весни не буде. Гітлер  божевільний,

 але не настільки дурний, щоб розпочинати війну восени. То прийдіть до мене 1-го вересня.  Тоді поговоримо!». Бідний «Мар’янек» (так його всюди називали у варшавських літературних і театральних колах; був одружений з відомою актрисою Мечиславою Цвіклінською) перебачив початок війни. Що з ним сталося не знаю. Війни не пережив, напевне його замордували гітлерівські варвари.

Ця розмова відбулася приблизно в час моєї зустрічі з Саною. Відповіла на моє запитання, що має намір повернутися до Рівного і перечекати війну при бабці. А я без зайвої думки: «Раджу тобі виїхати до Іспанії. Домашня[25] війна вже закінчилася.  Відшукаєш маму, допоможе тобі, розрадить…». Розміялась. «Ні, я вже краще лишуся з бабцею!».  Якби послухалась моєї поради, напевно досі б була жива. До Франції, яка опинилась за лінією Маґіонта[26] (на пропагандових паперах – нездобута), а після поразки поділеній на дві зони, відомості про родичів і знайомих, які лишилися вдома приходили рідко і переважно дуже сумнівні. Із спогадів Шпєвака виходить, що війна застала Зузанну в Рівному, потім вона переїхала до Львова. Довідався, що вона їздила до Москви, перекладала Маяковського, що було непорозумінням, бо це було б дуже важко психологічно. За Шпєваком вийшла заміж «за значно старшого за нього критика». Прізвища цього критика не подав. Але, повторюю, писав вже раніше: спогади Шпєвака дуже суперечливі. Коли і за яких обставин загинула Зузанна?

Коли у вже неіснуючих лондонських «Відомостях[27]» вийшли мої обширні спогади про Ґінчанку і один їй присв’ячений вірш, отримав від когось лист, хто з нею в ті львівські часи добре був знайомив і проводив багато часу. В листі було багато невідомих мені деталей, які частково перегукувались з «трагічною зіркою» Шпєвака. «Деякий час переховувалася у Львові… друзі допомогли їй виїхати до Кракова, виготовили їй вірменські документи… Катастрофа прийшла раптово. Її видала господиня, в якої мешкала. Стільки років жила надією, аж до останнього дня, до екзекуції. Останнім збереженим  твором Ґінчанки бу вірш «Non omnis moriar». Була розстріляна в дворі в’язниці, незадовго перед визволенням міста». Хтось ще мені повідомив, що під час короткого слідства трималась дуже достойно і нікого не видала. Мала в момент загибелі 27 років.

Якщо перед визволенням Кракова, це означає, що прожила під гітлерівською окупацією фактично 3 роки і загинула на початку 1945 р.  Однак згаданий вірш датований 1942 р. і написала його (швидше за все) у в’язниці. Що ж означають ці два рядки: «Chominowo, lwowianko, dzielna żono szpicla, donosicielko chyża, matko folksdojczera…»?   З цього виходить, що Ґінчанка була знищена у Львові, а не в Кракові, оскільки цитований вірш був написаний перед смертю або ж його дата неправильна. Шпєвак тієї явної недоречності не вияснив, тому не знаю, яка дата правильна. Львівський свідок, автор згаданого листа стверджував категорично, що Зузанна загинула перед відходом німців з Польщі, теж не дуже щось знає, як розібратися з датою передсмертного вірша.  Тому питання відкрите.

Вірші Ґінчанки – і ці, вміщені в збірці «Про центаврів» і ці інші, що надруковані або ненадруковані, які дала мені прочитати  – змістовні, звернуті до природи, часто спрямовані в сенсуалізм,  переповнені почуттями справжнього кохання. От хоча б уривок з «Canticum canticorum»:

Zaklinam was panny w wonnościach,

przez sarny w kniei,

przez łanię nagłą, jak

zamach:

nie szukajcie za wcześnie miłości, nie budźcie jej,

pokąd do was nie przyjdzie sama.

У Варшаві їй ніколи не бракувало симпатиків. Любила себе ними оточувати, відштовхувала їх, йшли від неї, поверталися. Завжди підозрював, що навіть фізичне зближення не вважала за щось надто серйозне, чекала терпляче на кохання, яке її поглине цілком, яке «прийде саме». Чи прийшло?

Весною 1939 р. на шпальтах «Літературних відомостей» вийшов відомий, хоча й досить слабкий мистецькі вірш Ґінчанки, в якому повторювався рефрен: «Jakaż to wiosna? Miłosna. Jakaż to

wiosna? Wojenna». Мало хто знав, ким був той щасливий герой воєнно-любовної весни.  Довідався про нього від нього ж самого, коли через багато років ми зустрілись і познайомилися в Лондоні. Вже померлий, але не можу подати його прізвище. Деякий час листувався з нею із Будапешту, де перебував після вересневих подій.  Тон листів  Зузанни із окупованого більшовиками Львова з місяця на місяць ставав все більш мінорний, атмосфера, яка панувала в місті, швидше за все напувала її відразою, хоча спочатку брала участь в різних офіційних заходах, як покладання вінків перед пам’ятниками Адаму Міцкевичу та Івану Франку, чому радянська окупаційна влада надала виразного політичного характеру. Але це ще було перед арештом Бронєвського і Чухновського. Виникла ідея, щоб Зузанна переїхала до Угорщину, через «зелений кордон»,  але через невідомі мені причини зникла ще на початку.

Оскільки в останні декілька років Ґінчанка досить інтенсивно співпрацювала не лише з «Відомостями літературними» і воскреслим «Скамандром», але й дуже лівими «Шпильками», їй закидали конкретну політичну позицію. Нічого подібного! Сана під політичним поглядом була цілком апатична,  лише розповсюдження антисемітизму її жахав і викликав огиду. Коли ж приїхала до  Варшави і їй показали «Чорний материк» за «Залізною брамою», була  нажахана.  «Це мій народ?!». Євреї на Східній Волині не вдягались в середньовічне вбрання і не носили пейсів. Переважно це були літваки, як і вся родина Зузанни. В плані культури почувалася полячкою, справи расового поділу були для неї чужі. В рівненській гімназії ніхто на її єврейське походження не зважав, з антисимітизмом вперше стикнулася у Варшаві.

Середовище, в якому перебувала, виправляло ситуацію. На ідиш не знала жодного слова. В плані релігії була нейтральна, але зачитувалась із захопленням містичними драмами Словацького. Але, як вже згадував, її улюбленим твором була «пісня на піснями» Соломона. Коли вибухнула війна було в розквіті своєї жіночої краси – мала 22 роки. Коли б лишилась під час першої радянської окупації в Рівному, загинула б разом з своєю старою бабцею під час знищення рівненських євреїв в Здолбунові. У великому місті було легше переховуватись. Задум з вірменськими документами був вдалий.  Зузанна мала екзотичний,  південний тип вроди, без косметики могла видавати себе за львівську вірменку. Чому вона перебралась до Кракова, де не було вірмен, мені не зрозуміло.

Так склалося, що в 60-тих рр. у лондонських «Відомостях» друкував вірш під назвою «Пам’яті Суламіти», присв’ячений Зузанні Ґінчанці. Один з молодих польських студентів поїхав під час святкових канікул до Пампалуні і після повернення розповідав мені, що познайомився там з подружжям з Польщі; він пивовар з Волині, спольщений чех, дружина ж його, здається, єврейка. Запитала його чи щось знає про поетку Зузанну Ґінчанку, якої є тіткою.  Мені видалося дивним, що тітка і розповіла хлопцеву про долю Зузанни, дав йому копію вірша. Через декілька днів отримав з Пампелуні невелику рекомендовану бандероль.  Дерев’яна скринька, в ній – друга, менша, далі третя, ще менша. Що за дідько! – подумав – якісь кпини чи жарт? Алке в третій скринці вже невелика пляшечка, а в ній шматки вати, золота шпилька до краватки з діамантиками. Шпилькою приколота невелика картка «Від мами Зузанни». Описав цю історію в іспанському часописі «Полонія»[28], який видався в той Польським Червоним Хрестом в Мадриді.  Такі були різні відлуння мого знайомства з Зузанною-«Суламітою».

В останні передвоєнні роки була постійним гостем столика Вітольда Ґомбровіча[29] у Варшавському «Зодіаку»[30]. Чого там шукала, зараз даремно питати. Щовечора там бував Станіслав Пєнтак, «вівчар», як його в рецензії на «Яся Конефала» назвав Ярослав Івашкевич. Сентиментальний Пєнташек тоді був закоханий в Ґінчанку, вірив, що це буде єдиним справжнім коханням в його житті. З ентузіазмом описав ці вечори в своїх спогадах. Королем столика був, звісно, Ґомбровіч, решта були свого роду дворові. «Ґінчанка – писав Пєнтак – була першою дамою, а я – пажом». Ґомбрович любив оточувати себе людьми , які ним були щиро захоплені; думаю, що так було і щодо Ґінчанки, яка при цьому ексклюзивному столику була однією прекрасною жінкою. Інші біля неї не мали значення. Інтелектуально не могла багато використати,  Ґомбрович так само захоплювався.

Чи зараз ростуть якісь квіти на безіменній могилі Зузанни, яка розстріляна лише тому, що належала  до єврейської нації? Для неї, її молодості, вроди і поезії не зроблено  жодного винятку. Колись задумувався, про що  думав, якщо міг взагалі мислити той німецький кнехт, коли всадив з рушниці декілька куль в прекрасне тіло Зузанни? Чи була для нього лише єврейкою, яку лише за одне походження потрібно було знищити чи живою людиною виною якого була лише расу, яку мав знищувати? Чи її вбивця ще живе і розуміє, що вчинив? Зузанна Ґінчанка – «трагічна зірка», як згадував про неї вже померлий Ян Шпєвак! Тут декілька віршів, написаних про неї в різний час і завжди так, ніби живе і як 40 років тому хотіла запитати:  «Слухай, здається, ти хочеш мене завоювати…».

Переклад і примітки: Климчук Андрій, 2018-2019, Вроцлав-Рівне


[1] Ян Шпєвак – польський понт, в 1920-30-х рр. проживав в Рівному.

[2] «Przyjaźnie i animozje» (1965).

[3] Станіслав Пєнтак – польський поет і письменник.

[4] Матура – випускні іспити.

[5] Юліан Тувім – польський поет.

[6] Можливо, мова йде про вірш «Bunt Piętnastolatek».

[7] «Wiadomości Literackie» – варшавський суспільно-культурологічний тижневик.

[8] «Skamander» – літературна група і однойменний часопис.

[9] Мечислав Ґридзевський – редактор «Літературних Відомостей».

[10] Тадеуш Віттлін – польський письменник та публіцист.

[11] «Ostatnia cyganeria».

[12] «O centaurach» (1936).

[13] «Mała Ziemiańska» – варшавська кав’ярня, одне з популярних місць тогочасної інтелігенції.

[14] Буквально: зухвалець.

[15] Сенсуальний – особливий, власний.

[16] «Biuletyn Polsko-Ukraiński» – міжвоєнний часопис.

[17] Леон Пастернак – польський поет і сатирик.

[18] Від радянського: Государственное политическое управление.

[19] «Szpilki» – польський сатирично-гумористичний часопис.

[20] Анджей Новицький – польський поет, сатирик, перекладач.

[21] Станіслав Єжи Лєц – польський поет і сатирик.

[22] Мурдзель (Муранув) – виключно єврейська дільниця Варшави, фактично «місто в місті».

[23] Цей факт не відповідає дійсності.

[24] Одна з дільниць Варшави.

[25] Швидше за все мова йде про родинні конфлікти.

[26] Лінія Маґіонта (Мажино) – система французьких укріплень на кордоні з Німеччиною.

[27] «Wiadomości» – польський еміграційний суспільно-культурний часопис.

[28] «Polonia»  – польський еміграційний часопис.

[29] Вітольд Ґомбрович – польський письменник.

[30] «Zodiak» – одна з варшавських кав’ярень.

Leave a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *